Ну як я мовчала про те, що ти був? Ти був. Але коли? Колись давно? Чи може декілька днів тому?
Ти говорив зі мною, а я мовчала. Ти писав мені, але відповіді ти так і не отримав. Ми починаємо розуміти ціну втраченого, коли воно йде з нашого життя. Ти пішов, а я все ще мовчала. Сиділа на підвіконні і мовчала, йшла до тебе на зустріч і мовчала. Мовчала тоді, коли був час говорити, і мовчала тоді, коли слова були вже зайві.
«Як мало тих, з ким можна просто помовчати». Мовчати про щось складно, а мовчати до когось ще складніше. Хоча впертості мені не займати, сьогодні прийшов час говорити. І я, мабуть, скажу.
Я пам'ятаю! Пам'ятаю й все те, що було. І не тільки пам'ятаю, — я відчуваю це. Більше, ніж ти можеш гадати. Пам'ятаю, коли проходжу повз ті місця, де були ми… Такі щасливі, часом сумні, а іноді загублені. Але ми були разом. Я пам'ятаю, твою усмішку і очі, навіть голос і дотик. Я все ще памятаю, хоч як це і не сумно.
Все змінилося, а я пам'ятаю. Кожен з нас пішов своєю дорогою. І кожен сам собі її обрав. Може це й на краще.
Я просто хочу сказати, щo я пам'ятаю. І завжди буду пам'ятати. Адже є місце в серці, в якому завжи будеш ти та той біль, і те щастя, з яким я завжди була твоєю.